Право особи на свободу та особисту недоторканність встановлено статтею 5 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод, у якій нас цікавить пункт 3:

• «Кожному, хто заарештований або затриманий відповідно до положень підпункту 1 цієї статті, повинен негайно постати перед суддею або іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом протягом розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.»  

Застава, як один із запобіжних заходів, покликана забезпечити явку обвинуваченого до суду. Однак, практика її застосування в Україні свідчить про те, що застава часто використовується не за своїм прямим призначенням, а перетворюється на інструмент тиску на обвинуваченого та його близьких.

Європейський суд з прав людини неодноразово вказував на неприпустимість надмірної грошової застави. У рішенні у справі «Корбан проти України» Суд наголосив, що тримання під вартою вважатиметься свавільним, якщо органи влади нехтують спробами правильного застосування законодавства. У справі «Заїкін проти України» Суд нагадав, що під час розв’язання питання щодо звільнення або подальшого тримання особи під вартою, органи державної влади зобов’язані розглянути альтернативні засоби забезпечення її явки до суду.

Найбільш яскравим прикладом зловживання правом на заставу є справа «Істоміна проти України». У цьому випадку розмір застави був встановлений у розмірі, який у 125 разів перевищує допустимий для даного виду злочину. Такий підхід суперечить принципу презумпції невинуватості та порушує право на свободу.

ЄСПЛ чітко визначив, що розмір застави має встановлюватися з урахуванням особи обвинуваченого, його майна та його відносин із поручителями. Метою застави є не відшкодування збитків, а забезпечення явки до суду. Отже, тяжкість обвинувачення не може бути визначальним фактором при призначенні застави.

Аналіз практики застосування запобіжного заходу в Україні дає змогу зробити такі висновки:

1. Застава часто використовується як інструмент тиску на звинуваченого та його рідних.
2. Розмір застави часто не відповідає тяжкості злочину і фінансовим можливостям обвинуваченого.
3. Органи державної влади не завжди розглядають альтернативні запобіжні заходи.

Для виправлення ситуації необхідно:

• переглянути законодавство про запобіжні заходи;
• посилити судовий контроль за законністю застосування застави;
• провести роз’яснювальну роботу серед суддів і правоохоронних органів.

Тільки за дотримання цих умов можна забезпечити дотримання права на свободу та особисту недоторканність в Україні.