Історія 638

Моя кредитна історія – Григоренко Олени Михайлівни,  почалася ще навесні 2023 року. Тоді мені здавалося, що це лише тимчасові труднощі, які я швидко владнаю. Я тільки-но завершила навчання і переїхала до Кропивницького, сповнена надій на новий етап життя. Місто було для мене новим, і, як для будь-кого, хто починає самостійне життя без підтримки з боку, першими викликами стали найпростіші побутові речі: знайти житло, облаштувати його, збудувати хоча б якийсь мінімальний комфорт. Для того щоб орендувати квартиру, довелося одразу заплатити за два місяці вперед та комісію ріелтору. Це були значні витрати, яких я не очікувала. Під тиском терміновості і страху залишитися без даху над головою, я звернулася до мікрофінансових організацій, тоді здавалося, що це єдиний вихід. Після переїзду стало зрозуміло, що житло потрібно ще й облаштувати з нуля. У квартирі не було ані пральної машинки, ані мінімальних зручностей. Я спала на підлозі. Довелося знову скористатися кредитами — на пральну машину, постільну білизну, елементарні меблі, диван, посуд. Ці потреби здавалися базовими, але виявилися фінансовою прірвою, у яку я почала поступово падати. Заробітної плати вже не вистачало, щоб покрити хоча б відсотки. Я була впевнена, що зможу швидко стабілізувати ситуацію і спокійно все погасити. Проте, як це часто буває у таких ситуаціях, після першого кредиту все не закінчилося. Я почала брати нові позики в інших кредиторів, щоби покривати відсотки по попередніх. Спочатку це здавалося тимчасовим рішенням. Але дуже швидко я зрозуміла, що потрапила у справжню боргову спіраль, з якої вибратися самостійно стає практично неможливо. Борги накопичувалися, відсотки зростали щодня. Я вже не встигала навіть орієнтуватися, кому і коли маю сплатити, лише постійно жонглювала сумами з одного додатку до іншого. З кожним тижнем ставало дедалі тривожніше. У якийсь момент я зрозуміла, що не справляюся.. Я зважилася розповісти батькам — це було одне з найважчих рішень у моєму житті, бо я знала, як боляче їм буде це чути, і скільки вже вони для мене зробили. На щастя, в листопаді 2024 року, вони змогли допомогти мені повністю погасити борги, які на той момент сягнули близько 400 000 гривень. У нашій родині залишалися накопичення моєї бабусі — вона все життя відкладала ці кошти на моє навчання, сподіваючись, що вони стануть мені в пригоді для чогось важливого. Оскільки я вступила на державну форму, ці гроші не були витрачені раніше. Саме ці заощадження, разом із підтримкою батьків, врятували мене тоді від повного фінансового краху. Після закриття всіх боргів у листопаді 2024 року, замість мікропозик я користувалася лише кредитними лімітами у Monobank та А-банку. Здавалося, що тепер усе під контролем.

На початку січня 2025 року, 3-го числа, ми з подругою вирішили трохи відпочити після важкого року і вирушили в подорож — до Мукачево, через Львів, з пересадкою до селища Кольчино, де знаходився наш готель. З Кропивницького до Львова ми їхали поїздом, а далі — електричкою ще п’ять годин, що саме по собі було виснажливо. Приїхали до Кольчино вже пізно ввечері — близько 8–9 години, в темряві, в незнайомому місці, без нормальної станції, з короткою зупинкою. Все сталося досить хаотично: ми швидко вискочили на потрібній зупинці й поспішили до готелю. Ми заселилися на три доби, заплативши 7020 грн готівкою. І лише вже у номері я зрозуміла, що десь у дорозі загубила 5000 грн. Я не користуюся гаманцем — уся готівка була просто в сумці. Впевнена, вона випала, коли я діставала документи чи інші речі. Я не звернулася до поліції бо розуміла, що втратила гроші через власну необережність, і що шансів знайти їх майже немає. До того ж, я перебувала далеко від дому, часу на заяви, опитування і слідчі дії просто не було. На той момент я спробувала не панікувати, так як взяла кошти із запасом, тому того що є мало б вистачити. Ми мали повертатися до Львова 6 січня, тією ж електричкою, що й приїхали. Все було сплановано заздалегідь: одна ніч у хостелі у Львові і спокійне повернення додому потягом, що вирушав 7-го числа о 13:00. Але… все пішло не за планом. Ми переплутали час відправлення електрички, і зрозуміли це вже запізно — ми спізнилися на неї майже на годину. У Львів ми вчасно більше не встигали. У той момент було страшенно важко зібратися з думками: вечір, чуже місто, відсутність зв’язку з кимось, хто міг би допомогти миттєво. Єдине, що нам вдалося знайти — це блаблакар на 7 січня на 9 ранку з Кольчино до Львова. Це був наш єдиний шанс встигнути на потяг і повернутися додому. У мене не залишалося коштів. Я розуміла, що звертатися до когось — довго. Я тремтячими руками відкрила додаток Smartiway і взяла позичку на 9000 гривень. 

Після повернення додому все, здавалося, налагоджується. Я все ще відчувала тривогу через нову позику, але намагалася себе заспокоїти — думала, що все контролюю, що скоро її погашу і повернуся до нормального ритму життя. Проте 12 січня 2025 року, стало для мене і моєї родини одним із найважчих днів у житті — мамин брат, який був військовослужбовцем, мав проблеми зі здоров’ям. Його довго не могли госпіталізувати через плутанину з документацією — він офіційно все ще значився у частині в Запоріжжі, і це затримувало прийом до лікарні. Поки все вирішувалося — стало пізно.12-го числа нам повідомили, що його не стало. Ця звістка буквально обвалилася на нас як грім серед ясного неба. Я бачила маму, яка мовчки дивилася в одну точку. Її брат, найближча їй людина — і він більше ніколи не зателефонує. Моя бабуся — старенька, хвора, зі слабким серцем. І мама — з такими самими проблемами. Я боялася, що горе забере ще когось. У ті дні я не думала про гроші взагалі. У голові було лише одне: зробити все, щоб їх підтримати, щоби поховання пройшло гідно, щоби не обтяжувати маму ще й фінансовими питаннями. Я без довгих роздумів оформила декілька позик. У той момент я не оцінювала ризики, не рахувала відсотки, просто робила, що потрібно. Це був акт відчаю, але водночас і внутрішній обов’язок перед родиною. Я хотіла, щоби мама знала: вона не одна, що я — поруч, що я сильна. Коли моя сім’я трохи відійшла від шоку, коли похорон був позаду, а щоденні клопоти знову накрили буденність — до мене повернулося усвідомлення. Я зрозуміла, що знову стою на краю фінансової прірви. Заробітної плати вистачило лише на оплату оренди квартири — 9000 гривень, і на мінімальні платежі по відсотках за позиками. У мене не залишилося нічого на життя.

Я почала обмежувати себе в елементарному — їжі, побуті, пересуванні, навіть в медикаментах, коли вони були потрібні. Кожна копійка рахувалась. Я відмовляла собі у всьому, намагаючись будь-що втримати ситуацію під контролем. Але найважчим було приховування всього цього від рідних. Мені було соромно. Соромно, що знову опинилася в борговій пастці, після того, як моя сім’я вже один раз виклалася повністю, щоб мене врятувати. Я боялася, що чергова звістка про борги зламає маму. Боялася, що це підірве її здоров’я, що вона не витримає чергового розчарування. І тому мовчала, роблячи вигляд, що все добре. Усміхалася, жартувала, казала, що справляюся. Насправді — я потроху згасала всередині. Від постійного напруження, страху, втоми й сорому. Я знала, що потребую допомоги. Але наважитися на це було важче, ніж колись зізнатися у будь-якій помилці. Я знову наступала на ті ж самі граблі — брала нові позики, щоби сплачувати відсотки за попередні. Це виглядало як єдиний можливий варіант. Я намагалась переконати себе, що ще трохи, ще один платіж — і стане легше. Але насправді я лише далі занурювалась у безвихідь. Я намагалася все якось контролювати, складала таблиці, записувала дати, рахувала гроші, економила. Але нічого не виходило. Постійне перенапруження, тиск, дзвінки, страх не встигнути, не знайти… Я вже наважилася сказати про все батькам. Я не могла більше це носити в собі. Але тоді сталося чергове потрясіння, яке зламало нас усіх остаточно. 18 лютого 2025 року, рівно на 40-й день після смерті мого дядька, померла моя бабуся. Людина, яка була опорою для всієї нашої родини. Людина, яка завжди вірила в мене.

Відсотки за позиками перевищували мій щомісячний дохід. Я більше не мала ресурсу боротися. Я почала позичати кошти у знайомих, брати будь-які дрібні підробітки. Писала тексти, допомагала з документами, підробляла у вихідні. Але гроші розчинялися ще до того, як встигали з’явитися. Мій емоційний стан стрімко погіршувався. Я жила з відчуттям тривоги майже завжди. Було страшно отримувати дзвінки, страшно перевіряти баланс, страшно просто вийти з дому. Я не могла нікому про це розповісти — не хотіла знову розчаровувати батьків, не мала внутрішніх сил визнати, що знову не впоралась. Я справлялась сама. Як могла. Але сил ставало дедалі менше. Я зрозуміла, що навіть оплата квартири стала непосильною. 9 000 гривень — це було занадто. Я знайшла інше житло — менше, далі від роботи, не таке комфортне, але дешевше. Це був вимушений крок, але я вже тоді не думала про зручності — я просто намагалася зменшити свої звичайні витрати.

У той же час здоров’я мами почало різко погіршуватись. Після всіх втрат вона залишилася сама у селі, у великому домі, з болем, який не вщухав. Я намагалася її підтримувати, хоча і сама ледве трималася на ногах. Я допомагала їй з оплатою комунальних, з медичними оглядами, аналізами, поїздками до лікарів. Я знала, що не можу дати їй ще більше тривоги, тому завжди тримала усмішку, говорила, що справляюсь, що все добре, що просто втомилася. Насправді ж усередині я кричала — від безсилля, від страху, від відчаю. У мене не було з ким поділитись. Я звернулася до невропатолога, до психолога, намагалась стабілізувати свій стан. Приймала заспокійливі, намагалась медитувати, слідкувати за диханням. Але нічого не допомагало. Вночі я прокидалася від тривоги, вдень — відчувала себе ніби в тумані. Вже на весні 2025 року, я зрозуміла, що більше не витримаю. Прострочень ще не було, але я розуміла, що це лише питання часу, заробітної плати вже ні що не вистачало. Мене стискало з усіх боків.

Так і розпочалась моя боргова яма, з якої не маю сил вибратись, через необережність з оформленням одного кредиту для сплати іншого і, так до 2025 року, чим все сильніше та сильніше загнала себе у безвихідь. 

Зараз я вже банкрут та звільнилась від боргів. Я дуже дякую компанії “Звільнимо”. Вони мені дуже допомогли, я нарешті розпочну життя з нової сторінки.